Більшість з тих, хто піде на “Патерсона” знають на що вони ідуть. Джим Джармуш далекий від масовості. Зрештою, автор “Мерця”, “Пса-привида” і навіть “Зламаних квітів” – найбільш попсового доступного його фільму — ніколи і не намагався бути в тренді. По-суті, він сам є трендом, нехай і для відносно невеликої групи шанувальників.

Цього разу Джармуш водитиме нас вулицями Патерсона, міста у штаті Нью-Джерсі, а інколи возитиме на автобусі. Повільно, зупиняючись на всіх світлофорах, пропускаючи перехожих, не пропускаючи жодної зупинки. Зробить він це за допомогою Патерсона – це заодно й ім’я, чи то прізвище (ми так і не дізнаємось) головного героя, який працює водієм автобуса. Головну роль Джармуш віддав неймовірно природньому тут Адамові Драйверу, якого можна було бачити в недавньому «Мовчанні» Мартіна Скорсезе, а широкій публіці він відомий за роллю Кайло Рена в “Пробудженні сили”.

Отже, Джармуш каже нам: “Наші дні ось такі. Так, одноманітні, звичайно, але хіба це погано? Тільки не для мого Патерсона. Він взагалі спішити не любить. В нього і так все є.” А що саме? Є пробудження в 6.15 ранку – поцілунок плеча коханої – сніданок – робота – обід з ланчбокса – вечірня прогулянка з псом (можливо, візит в бар на одне-два пива, в бар, де нічого не міняється, а бармен грає в шахи сам з собою). Є вечірні розмови з дівчиною, і потім знову 6.15 ранку. Все це під прекрасну, практично невловиму музику, автором якої також є Джармуш. І недаремно Патерсон працює водієм автобуса з однаковим маршрутом тому, що маршрут, як і його дні, повторюються.

Символи циклічності зустрічаються на кожному кроці. Але присутні й інші події-символи – дрібні деталі, які роблять кожен день унікальним. Як правило, це випадкові зустрічі з випадковими людьми, які в будь-якому іншому “правильному” фільмі обов’язково би в потрібний час вистрелили, як чеховські рушниці, але тут вони виконують зовсім іншу, не композиційну функцію. Тобто композиція в “Патерсона” виключно своя, підпорядкована своїй бездоганній внутрішній логіці. Та глядач, звиклий до класичної структури, чекатиме що ось-ось щось відбудеться, але ні, не відбувається нічого, або зовсім не те, чого можна було очікувати. Втім, це тільки на початку – Джармуш тут абсолютно чесний і своєю подачею відразу дає зрозуміти: його фільм — це довга поема ні про що і про все водночас. І тільки дуже наївний глядач буде продовжувати надіятись на якісь несподівані сюжетні повороти, невластиві цій стрічці.

Якщо спробувати бути несерйозним (а гумору та іронії у фільмі несподівано багато, по суті він весь є жартівливо-серйозним), то глядачам, які мають звичку засинати на сеансах, можна порадити дивитися його стоячи. Це дуже неквапне, оптимістичне, хоча, безумовно, меланхолійне кіно. Його візуальний ряд навмисне непретензійний, показово простий і, начебто, недовершений. Але так потрібно. Героїня, що її блискуче зіграла Гольшіфте Фарахані – абсолютно прекрасна іранка, яка раніше вже засвітилася у “Виході” Рідлі Скотта, намагається внести нотку різноманіття, але те, як наполегливо вона це робить, тільки підкреслює провідний мотив фільму. В результаті, по-справжньому це вдається тільки бульдогу Неллі, яка, на жаль, посмертно, отримала в Каннах “Пальм дог”.

А ще є вірші, які Патерсон записує у своєму блокноті, з любов’ю до всього, що бачить, бо все, що навколо, кожен день, є їхньою причиною. Особливо в місті Патерсон, в місті, в якому народились два великих американські поети – Аллен Гінзберг і Вільям Карлос Вільямс (його тут дуже багато, оскільки він улюблений поет Джармуша, а значить і головного героя; і якщо хочете над кимось з них піджартувати, то обізвіть їхнього кумира Карлом Вільямом Карлосом). Поезія Патерсона народжується з буденних дрібниць: з коробки сірників, бокалу пива, з кожної молекули простору, підслуханої розмови. І зовсім неважливо, що знають про них тільки він і його дівчина.

Може здатися, ніби-то в новому фільмі Джима Джармуша немає недоліків. Це не зовсім так, але згадувати про них ніяк не хочеться. Бо як говорив Комік Поету:

Всі так живуть, а бачать так не всі
Тож покажіть життя у всій красі.